K.F.

Знаєш, що таке мрія для тих, кому болить? Це прокляття.

Все ясно, тільки правда нічого не буде. Ніяких пояснень, бо все чітко і зрозуміло. Ти просто підеш, а я просто не відчую цього. Не захочу цього відчувати, бо знаю як це: з гуркотом бити свої навіжені мрії через їхню неспроможність стати чимось більшим, аніж просто скупченням пилу у моїй пустій голові. Пустій, бо всі думки про тебе в ній вже давно відболіли. Принаймні так хотілося думати.

Прикро, грати в гру, знаючи, що фінал її приречений стати черговим анхеппі-ендом. Твоїм нещасним фіналом.

Боляче любити людину, знаючи, що вона не гідна цього, як би зверхньо це не звучало…

Мені здається, я знаю тебе тисячу років. Гірка посмішка завжди відповідає лукавим очам. Ніколи не ясно, про що ти думаєш у цю мить. У тебе шорохуваті долоні. Твоя сила, моя одночасна слабкість. Ти любиш свій простір. Ти кохаєшся у власному просторі, де ти єдиний і ти один у полоні своєї свободи.

Ти причаровуєш, зваблюєш, зводиш з розуму. Я є і мене немає поряд. Десь, за сотні чужих країн і міст, в іншому житті, під іншою зіркою з іншою долею, я танцюю з тобою. І все ті самі горохуваті долоні. Тільки тепер вони тримають мою руку. Міцно. На цей раз невідступно. І все та сама сорочка. Вона тобі неймовірно пасує, але я напевно казала? Не наважилася б. Ультрамарин твоїх очей збільшує шанси затонути в них. ОЧІ…

Хочеться ближче і невідступніше. Але ти цього ніколи не допустиш. На квадратний сантиметр оголеної душі летять мільйони шипів, залишаючи подряпки, які не лікує час, від яких не знайшли панацеї. І нехай моя приреченість неминуча – я хворію тобою. Нехай, можливо, не довго, нехай це лише застуда, я вдячна тобі за це…

Немає місця істерикам. Врешті-решт, монолог дійшов до кінця і мені не шкода своєї відвертості перед тобою. Коли вже відкрився – немає дороги назад.

А в голові відлунням «зимовииий пляж, крейдою на папері….»

.