ЛИСТИ ДО ТЕБЕ
І все частіше до мого дому приходить пошта, сумна і невтішна. І від того ні солодко, ні смачно. Порожні конвертики, перев’язані червоними потороченими стрічками, несуть у собі запах полину. І тільки. І це, ніби, так мило, але так тоскно… бо немає в тих листах жодного рідного рядка. Взагалі немає ні рядків, ні знаків. Конверти, порожні, мені шлють порожнечу. І дивно, що це МОЯ пустість забажала її собі…
Рани не кровоточать, а тільки осипаються шматками закипілої крові, кольору поторочених стрічок. І ні боляче, ні сутужно, а просто порожнє, – а це завжди страшніше. Я не бажала цього. Приреченість їла нерви і загинала золотаві куточки байдужих листів. Так боязко, так гарячково і так невідступно. Я є єдиний і непохитний адресат власних листів. Своїх до тебе, але повертаються ж вони незабутнім маршрутом додому. Мені. Вкотре, вкотре, вкотре… І від цього ні боляче, ні сутужно. Порожнє…
