Три зозулі з поклоном

Любові Всевишній присвячується…

Так і стукає в скронях цей нехитрий рядок. Бо любов, як не крути, єдине, шо тримає нас в цьому грішному світі, стаючи над усім земним і грішним. І так це красиво звучить у прозі \ поезії, і так дивно воно твориться у житті..

Пишеться менше, дихається частіше, дратується цілодобово. Нервовий період завітав у моє життя, та знаю, шо це ненадовго. Вірю, шо всім, хто мене оточує, слід звести бронзовий пам’ятник у весь зріст, за те, що терплять іще таку колючку, як я. знаю, шо часом така незносна, та нічого вдіяти з цим не можу.

– не хочу!

– Точно…, – думаю я. і далі продовжую.

Все частіше думається про книжку. Власну. І бачу ж-то я себе не в віршах, а у прозі. В. казала, шо у ній я така, яка є. та хто відає, яка я?

Та знаю, знаю шо ТИ.

І книга буде з маленьких новелок, спогадів і смс-ів. І при всій своїй невагомості «любові всевишній присвячена»…

Точно.

Точка.

Добраніч!*

.