сімнадцята весна)

я вже півроку живу  "на завтра"... усі плани та дії скоординувалися на майбутнє. і хай би воно так і було, але ж живу не в теперішньому часі, виходить. ну просто як в Арсена: "...довершені будні, вагітні майбутнім, вже зваженим без терез...". послухай, до речі, він пише тєму. тобі має сподобатись.

тепло якось. з якихось пір, те, що завше лякало мене, стало звично вникати у моє повсякдення. зрозуміла одне: деякі речі втрачають цінність від однієї розмови про них. ми мовчимо про найдорожче. у словах губиться сенс і з'являється тупий примітивізм, що вбиває. вбиває все – стосунки, красу, прозорість навіть твоїх поглядів... чого б не дозволити собі пустити все.. ні, не на самотік, бо то погане слово. і дія. погана. вже одного разу довелося її чути. нічого нормального з цього не вийшло. чого б не дозволити собі залишити так, як було і як є. прийде час і для нас, та тільки не треба спішити. і ніяких дозволів чи питань, чуєш? це зайве. конкретно зайве.

і уся ця "бла-бла-бла" так тисне. я знаю, бо відчувала те саме. я розумію тебе! РОЗУМІЮ! 

і все нічого, якби ти не був би мені настільки дорогий...