Сумніви, сумніви, сумніви.

З якихось пір, життя стало таким спокійним… Повний штиль і ніяких кіл на воді. Тихо. Незвично. Мені, тій, яка завжди пхала свого носа скрізь, яка затіювала *самадєйтєльнасть* скрізь і всюди, де тільки була. Відчуття полиці, покритої пилом вже бозна-скільки. І жодної книжки. Ж.о.д.н.о.ї.

Нещира. Або Не щира… забула.

Дзвонить мобільний, я ледве змушую себе відповісти. Сама ж не телефоную. Так добре, мабуть мені. Але ж якшо не хочеться?

Таке враження, я ніби цегляну стіну будую і час від часу закінчується цемент. Мені б додому. Додому… а хто ж зна де він? Та в мене їх двоє, та це не правильно. Мабуть.

Сумніви, сумніви, сумніви. Знову і вкотре.

Я невпевнений, нещирий егоїст, який думає виключно про власний комфорт. Всередині кожного сидить якась маленька дитина… Якби мене попросили описати мою, це була б дівчинка, така рочків 8-10. Скоріш 10… З кісками, в фіолетовій сукенці за коліна. Самозакохана, яка хоче аби найкращих ведмедиків дарували лише їй і тільки вона б була в епі-центрі уваги. ВОНА! …

Прикро, коли розумієш усі свої «-» і не можеш нічого вдіяти.

Не хочеш – це було б доречніше….