Тяжесть солнечных эполет

я опять ушёл. и не потому

что стал с годами чрезмерно горд

или слаб что не позволяет рулю

срываться с обрыва речных озёр.

и не потому что куда-то спешил

и не потому что кого-то искал.

просто вы решались прийти

долго. от этого слишком устал.

но-таки пришли и горло вперед

рванулось сметая стены границ.

и опять был обманут я вашим огнем

спешащим к многоголосию лиц.

но за нежность губ которую пил

(не доверяя впрочем словам)

за невозможный взлёт тёмных бровей

я благодарен вам.

вы остались там забавлять себя

забродившим соком минувших лет.

а я вышел на улицу и вдохнул

тяжесть солнечных эполет.
 

(с) Диана Арбенина

Все ж вона геніальна. Такі чуттєві речі пише. А я… Я поки не пишу. Мені не погано. Мені не є добре. Мені

НІЯК. НІЯКово. НІ.

Я втомилася фарширувати свої мізки якимись незв’язаними думками. Тепер я запевнилась в тому, що повернення до вмерлих кохань не тільки ілюзорні, але і безглузді явища. Явища, які тебе їдять. Шматок за шматочком, без права вибору столових приборів, скасовуючи будь-який етикет. Я занадто часто звертаюсь до них,… до кохань, і це заважає. і я зависла десь у просторі між минулим і майбутнім. Десь посередині. У прострації. Хм.. химерне слово.

але ДОСИТЬ!

Я вмикаю свою голову і широко розплющую очі. Я вертаюсь до нормального стану, бо думаю, шо автотренінги, як повертання до відчуття себенормальної ще ніхто не відміняв. Я вмикаю себе і «вдыхаю свежесть солнечных эполет». Що таке «эполеты» – я не знаю. Що і дає мені право вдихнути в це слово якийсь свій сенс. Особливий.
 

Добраніч!